День чаю: українські чайні традиції

Головна «чайна» дата – 15 грудня. Вона з'явилася у календарі невипадково: цей день вибрали для святкування Дня чаю на міжнародних громадських форумах в Індійському Мумбаї (2004 рік) і бразильському Порту-Алегре (2005 рік). До речі, зимове свято більше прижився в Росії.

Як з'явився день чаю

Чай – найпоширеніший напій на земній кулі. За загальними підрахунками він є основним напоєм для двох мільярдів людей на землі. Чай-один з найдавніших напоїв, вживання якого нерозривно пов'язане з національною культурою, господарством та історичними традиціями багатьох народів. Для деяких народів і народностей він є продуктом першої необхідності. Є народи, які цінують його нарівні з хлібом як життєво важливий, нічим не замінний продукт.

Вважається, що чай, як напій, був відкритий другим імператором Китаю Шеном Нунгом (Shen Nung) приблизно в 2737 році до н.е., коли імператор опустив листочки чайного дерева в чашку з гарячою водою. Чи можливо уявити, що зараз ми п'ємо той же чай, який куштував і китайський імператор майже 5 тисячоліть тому.

Рішення відзначати свято саме 15 грудня було прийнято після неодноразового обговорення в багатьох міжнародних організаціях і профспілках, під час Всесвітнього Громадського Форуму, що проходив в 2004 році в Мумбаї (Індія) і в 2005 році в Порте Аллегре (Бразилія). Саме в цей день була прийнята Світова Декларація Прав працівників чайної індустрії в 1773 році.

Мета сьогоднішнього Дня-привернення уваги урядів і громадян до проблем продажу чаю, взаємозв'язку між продажами чаю і становищем працівників чайних виробництв, невеликих виробників і споживачів. Ну і, звісно ж, — популяризація цього напою.

Відповідно, День чаю святкують країни, в економіці яких стаття про виробництво чаю займає одне їх головних місць — це Індія, Шрі Ланка, Бангладеш, Непал, Китай, В'єтнам, Індонезія, Кенія, Малайзія, Уганда, Танзанія.

Українські традиції чаювання

До України, як і до Росії чай з традиціями його вживання прийшов не так давно. Але ще в період середньовіччя тодішні жителі прекрасно розбиралися в трав'яних настоях. Премудрості "зеленої аптеки" знали не тільки знахарі та інші представники народної медицини, а й прості смертні: в кожній родині з покоління в покоління передавалися рецепти приготування цілющого чаю. В Україні здавна селяни замість чаю заварювали листя м'яти, суниці, цвіт липи, звіробій, пелюстки шипшини і троянди, гілки вишні, смородини, малини тощо.

На Русь чай потрапив з Монголії. Цей чудовий напій привіз посол Василь Старков, отримавши його натомість своїм подарункам від хана Алтина. Посли вважали цей подарунок марним. Але в Москві оцінили його по достоїнству. Трохи пізніше китайський чай дуже сподобався царю Михайлу Федоровичу. А новому царю Олексію Михайловичу його лікар полікував шлунок цим ароматним питвом, випробувавши його цілющі властивості спочатку на собі.

В Україні чаювання почало свій розвиток при Катерині II. Але через те, що сам чай і подавався до нього цукор, були занадто дорогі, широкого поширення чаювання не знайшло. Народ дивився на новомодний напій панів як на шалену розкіш, згубу і розорення.

Простий народ про нього взагалі не чули і в звичайні дні пили «узвар» (компот із сухофруктів) або відвар сушеної трави іван–чаю. У народному середовищі чаювання, як і куріння, вважалося справою гріховним. Втім, Церква засуджувала не сам напій, але примхи нової кулінарної моди, що підштовхує городян на зайві витрати і прищеплює смак до розкоші.

На початку XIX століття етикет чаювання в Україні набуває своїх національних рис. Старі київські чайні церемонії мали властивість трансформуватися в будь-який інший вид застілля: в обід, вечерю, банкет, гулянку і в усе інше в залежності від обставин. Це добре видно з розповідей і повістей Івана Нечуя-Левицького, який любив описувати киян саме за столом. У міщанських будинках, пише він, гостям подавали чай з бубликами, білим хлібом або булочками. Далі, якщо бесіда зав'язувалася і обіцяла бути цікавою і довгою, на стіл ставилася посуд, пляшка горілки і холодна закуска. Імпровізована частина застілля закінчувалася жвавим розмовою і, в залежності від настрою, співом.

Саме в той час зародилися традиції чаювання, як ритуалу гостинності та спілкування. У який би час не приходили гості, з цієї нагоди всією сім'єю сідали пити чай.

Чашку прийнято було передавати один одному двома руками з привітною посмішкою і побажанням: «На здоров'я!». Приймаючи ж чай, слід було відповідати: «Благо дарую вам». Ці слова вимовлялися за столом так часто, що буквально пронизували повітря світлиці. Діти теж були повноправними учасниками чаювання. Слухаючи «корисні» бесіди, вчилися вести себе за столом, поважати старших.

Після багатьох років, чаю вдалося стати напоєм не тільки знаті, а й простого народу. І хоча він не зміг повністю замінити лікувальні трав'яні настої і улюблений узвар, все ж йому вдалося стати невід'ємною частиною українського столу.