«Відправна точка історії»: як Володимир Великий сприяв об'єднанню слов'ян

1005 років тому помер київський князь Володимир, який увійшов в історію як Володимир Хреститель і Володимир Святий, а ще ми пам'ятаємо його під ім'ям Володимир Великий. Точна дата народження князя Володимира нам не відома. Навіть рік народження залишається дискусійним. Але рік, місяць і день його смерті вказує літопис. Як відомо Рюрик створив державу східних слов'ян, Володимир же дав їй релігію і культуру і поставив до  ряду провідних держав того часу. Князь Володимир - особистість історичного масштабу та цікавим він став особливо зараз, коли слов'янський світ встав перед конфліктами.

Шлях до влади

Володимир не успадкував престол, а взяв його в усобиці. Він був молодшим сином князя Святослава, до того ж народжений не знатною жінкою, а ключницею Малушею. Поняття про монархічну легітимність тоді ще не закостеніли, походження не робило Володимира безправним бастардом, але і шансів на владу не підвищувало. Святослава в 972 році змінив в Києві старший син Ярополк. Володимир ще за життя батька був посаджений в Новгород. П'ять років Володимир збирав сили і гроші, потім заручився підтримкою скандинавських конунгів, зібрав дружину з найманих варягів і новгородських добровольців та пішов війною на зведеного брата.

Після Володимир княжив 37 років - дуже довго за мірками того часу. Якщо коротко, можна сказати, що він був розумним і енергійним правителем: відбивав ворожі набіги, сам ходив у походи, засновував міста. Володимир вмів бути популярним: щедро нагороджував дружину (одного разу велів перелити на платню "тих хлопців" приватне столове срібло), постійно влаштовував багатолюдні бенкети та поводився так, як за тодішніми поняттями личило правильному князю або королю. За те в народних билинах його називали Володимиром Красне Сонечко. Головним же його діянням стало хрещення Русі в 988 році.

"Кастинг релігій"

Русь могла повторити шлях Індії, що залишилася країною багатобожжя. Причина рішення про хрещення очевидна: прийняття християнства вводило країну в тодішнє "світове співтовариство". Прихильником ізоляціонізму і самобутності Володимир не був. Він хотів бачачи Русь в Європі, хотів бути присутнім там на рівних. "Повість временних літ" розповідає, що Володимир, вибираючи релігію для себе та народу, закликав представників іудаїзму, ісламу, Ватикану і Константинопольського патріархату, щоб усвідомити, у що, власне, вони вірять і де віра істинна.

У Києві всі чотири конфесії вже були присутні, та жодних спецпредставників князь нізвідки не закликав. Іудеїв Володимир нібито відіслав геть, заявивши, що Всевишній розгнівався на них, розсіявши світом і позбавивши батьківщини, отже, вчитися у них нема чому. Мусульманам сказав: "Русі є радість пити, не можемо без того бити", західним християнам - що "наші діди того не приймали", і обрав грецьке православ'я тому, що в тамтешніх церквах гарно співають. Візантія була єдиною наддержавою того часу, центром цивілізації та культури, свого роду спадкоємицею великого Риму. Її занепад був попереду, належати до Західної Європи стало цікавіше та престижніше тільки років через двісті.

Розмова на рівних

Вирішивши хреститися, Володимир врахував досвід Ольги, та й співвідношення сил дещо змінилося. Насамперед він взяв грецьке місто Херсонес, що знаходилося на місці нинішнього Севастополя, і відписав базилевсові Василю II, що хрещення Русі пройде тільки "в пакеті" з його одруженням із сестрою імператора Ганною. Довго сперечатися Василю не довелося. Його трон хитався через заколот, піднятий воєначальником Вардом Фокой.

Отримавши бажане, Володимир направив військо та разом з новим родичем розбив Варда Фоку. Це було вже не челобиття вождя варварів просвітити і взяти під високу руку, а рівноправна угода.

І це цілком наочний підсумок його правління. Володимир прийшов до влади в країні, де не було навіть єдиного язичницького пантеону, а політичний центр знаходився там, де клав сідло під голову його неспокійний батько-завойовник. Та й країни власне не було - замість неї був складний конгломерат оточених племінною стихією протогородскіх центрів, між якими переміщалися бродячі дружини. Після смерті Володимира Русь являла собою типову для раннього середньовіччя державу, в якій завдяки християнству поширювалася грамотність та інші досягнення візантійської культури. Основний тягар цієї трансформації припав на останні десятиліття життя князя Володимира.

Колиска трьох народів

Сьогодні прийнято сперечатися, до якого народу був ближче князь Володимир. Українська сторона висуває два аргументи. По-перше, Володимир, що не кажи, княжив у Києві, а не в Москві, якої тоді навіть в проекті не було. По-друге, Стародавній Русі були чужі холопство і подоболюбне ставлення до влади. Князь, як всі європейські правителі раннього середньовіччя, ще не був самодержцем, бояри і дружинники мали великі особисті права, а в містах були віча.

Але в протиставлення даним тезам звучить думка русофілів: основним важливим елементом якої, стає національне існування і наявність державності. Хто зумів її зберегти і примножити, ті й головні, а хто втратив на століття - молодші брати, яким належить старших почитати та слухатися.

У лондонському районі Бейсуотер стоїть відлитий на кошти громадських-ентузіастів маленький пам'ятник Володимиру. У написі на постаменті він названий "українським князем". Звучить досить гумористично, враховуючи, що "Україна" як географічне поняття вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1187 році, а нація сформувалася і того пізніше. З іншого боку, до сучасних росіян піддані Володимира відносяться приблизно так само, як галли до французів. Східні слов'яни взагалі не мали родового імені. Були племена полян, древлян тощо. Походження слів "Русь" і "російський" точно не відомо, і навряд чи коли-небудь в даному питанні з'явиться абсолютна ясність. Слов'янин ставав русом, вступивши на княжу службу. Згодом ім'я касти завойовників поширилося на все населення.

Ймовірно, краще за все називати Володимира так, як називав себе він сам і як називали сучасники: князем київським. А стосовно подальших подій визнати найбільш зважену і науково вивірену радянську позицію: Київська Русь - колиска трьох народів, російського, українського та білоруського, близьких, але не тотожних, і вони однаково заслуговують поваги.