«Світ ловив його, та не спіймав»: філософ і поет Григорій Сковорода

До історії української літератури Сковорода увійшов перш за все, як насправді народний філософ-просвітитель. Це була енциклопедично освічена людина, він знав стародавні й нові мови, античну філософію, філософію отців церкви, був знайомий з досягненнями новітньої європейської філософії.
Григорію Сковороді належить близько двох десятків трактатів, що розкривають багато філософських, суспільно-політичних, етичних і педагогічних питань. І можна з впевненістю стверджувати, що він створив оригінальну філософську систему, в якій переважали матеріалістичні тенденції.

Невловимий філософ

Сковорода став відомим досить ексцентричним способом. Справа в тому, що філософ не скористався жодним своїм талантом, щоб розбагатіти. У 12 років Григорій почав навчатись у Києво-Могилянській академії, де перевершив однолітків своїми успіхами і похвалами. Чудовий голос підлітка помітили наближені імператриці Єлизавети, і київський школяр став одним з 24 штатних співців імператорської капели в столиці. Проте, дивуючи оточуючих, Сковорода не оцінив такої честі. І незабаром відпросився до Києва - в рідну академію, де продовжив навчання вже в якості «спудея» (студента).
Григорій не раз дивував сучасників небажанням робити кар'єру. За однією з легенд, сам митрополит радив талановитому студенту прийняти сан священика - в майбутньому це могло привести його до престижних посад аж до ректора училища, а то і архієрея. Але Сковорода навмисне змінив голос, став заїкатися і взагалі виставляв себе «безумком». Таким чином він зберіг особисту свободу.

Провидець

Одна з найвідоміших легенд про  Сковороду полягає в тому, що Григорій Савич вмів передбачати долю. Доводять це двома історіями. Перша розповідає про його подорож до Києва. Мовляв, одного разу він гостював у друга-Юстина. Пішов прогулятися Подолом - і раптом відчув трупний запах. Сковорода зібрав речі і поїхав з міста, але через кілька тижнів в Києві почалася епідемія чуми, а місто закрили.
За іншою легендою, Григорій Савич точно знав дату своєї смерті. За переказами, 29 жовтня 1794 після обіду поет взяв лопату, викопав собі могилу, потім пішов в кімнату, надів чисту білизну, підклав під голову сумку з власними пожитками і ліг спати, ніколи більше не прокинувшись.

Творчість

«Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,
Буду век мой коротати, где тихо время бежит…»

Вірші Сковороди - це, перш за все, відображення його самого. Філософ довго жив в садибі переяславського дворянина Степана Томари. Сковорода навчав різним наукам сина поміщика - Василя. В цей же час він пише свою відому книгу «Сад божественних пісень». Більшість творів призначені не для декламації, а для співу. Мелодії до них Григорій Савич складав сам. Ще за його життя три пісні з «Саду...» отримали в народі назви «сковородинівських веснянок». А пісня 10-а, що починається словами «Всякому городу нрав і права», стала «суперхітом» того часу і понині входить до шкільних Хрестоматій.
Як майстра слова його знали і учні Харківського колегіуму, де він викладав. У Григорія Савича була власна система оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки, наприклад «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», або «звєрок востроє». Попри це, він все одно був легендарним учителем, якого любили усі.