Ім'я в літописі Вітчизни: Володимир Мономах

Навесні 1113 після смерті князя Святополка мало розпочатися правління Володимира Мономаха. Кияни щиро бажали бачити на престолі саме його. Як і двадцять років тому кияни запропонували Володимиру очолити Київ. Князь відмовився, оскільки ніколи не відчував тяги до управління країною. У цьому випадку за традицією спадкування престолу Києвом мав правити Давид, старший син Ігоря, брата Святополка. Але кияни, вимагаючи, щоб почалося правління Володимира Мономаха, влаштували заворушення в місті. Зрештою Володимир Мономах здався. І того ж 1113 року в'їхав до Києва.

Правління і політика

Правління Володимира Мономаха, безумовно, можна назвати одним з найуспішніших за всю історію Київської Русі. Він зійшов на київський престол досить пізно – в 60 років. Мудрий державний діяч, який побував намісником смоленських, чернігівських, переяславських князівств і став великим князем Київським, талановитий полководець і мислитель, він золотими літерами вписав своє ім'я в історію держави Російської.

Ярослав Мудрий, поділивши Київську Русь на 5 частин, заповідає правити цими землями своїм синам, але між братами відбуваються сварки, які поклали початок дробленню Русі на князівства. Єдиний хто на час це зупинив - був Володимир Мономах.

Ще до свого князювання Володимир разом зі Святополком і без нього брав участь у багатьох походах проти половців. Були і поразки, і перемоги. Боротьба з половцями була затяжною. Та й половці не прагнули до завоювання земель. Їх метою були грабежі, які російським князям ніяк не вдавалося припинити, хоч і були іноді успіхи. У відповідь на напад половців Володимир Мономах виступав ініціатором, вів наступальну політику і, якщо була така можливість, намагався закінчити справу миром. За словами Володимира, він дев'ятнадцять разів укладав договір з половцями.

Володимир користувався народною любов'ю і здобув собі славу миротворця і переможця половців. З іншими князями намагався підтримувати мир. Не бажаючи влаштовувати бій, в 1094 році пішов з Чернігова в Переславль, де княжив, а пізніше передав Переславль братові Ростиславу, а сам княжив у Смоленську.

Мудрість і «повчання»

Князь Всеволод знав кілька мов, його син Володимир теж був освіченою людиною. Як зазначає філолог Микола Шляков в дослідженні «про Повчання Володимира Мономаха» (1900), «...освіта Мономаха було більше, ніж проста грамотність і начитаність...» його літературна спадщина – знамените «повчання». «Повчання Володимира Мономаха» – це світське і одночасно філософське повчання синам і майбутнім поколінням, воно і сьогодні викликає захоплення мудрістю цієї великої людини. Повчання написано дуже майстерно, дихотомічно, і викриває в автора знайомство з теорією твору і досвідченість у справі літературному.

Вчені високо оцінюють зміст «повчання», пов'язуючи його з особистістю Володимира. «Прекрасну спадщину залишила нам наша давня Русь в цьому заповіті Мономаха. Читаючи його, ми немов слухаємо простих і мудрих промов кращого з государів, і нам бачиться цей князь: стійкий, твердий, сильний вірою в Бога, сильний любов'ю свого народу, примиритель і разом грізний Захисник Вітчизни», – пише Іван Хрущов у книзі «Володимир Мономах...».

До нас дійшли чотири твори Володимира Мономаха. Перше – «Повчання Володимира Мономаха«, друге — автобіографічна розповідь про «шляхи і лови», третє — лист до двоюрідного брата Олега Святославовича, четверте (передбачуване) — «Статут Володимира Всеволодовича».

Ім'я в історії

Володимир Мономах помер 19 травня в 1125, будучи в поході на річці Альті. За словами літопису, «слава його пройшла по всіх країнах, особливо ж був він страшний поганим; був він братолюбець і жебрак і добрий страждалець за російську землю». Київська Русь в обстановці міжусобної боротьби на коротку мить повернула при Мономасі свою колишню славу. Дореволюційна російська історіографія в особі С.М. Соловйова високо оцінювала заслуги цього правителя: «Мономах не височів над поняттями свого століття, не йшов наперекір їм, не хотів змінити існуючий порядок речей, але особистими доблестями, суворим виконанням обов'язків прикривав недоліки існуючого порядку, робив його не тільки стерпним для народу, але навіть здатним задовольнити його суспільні потреби».