Бойки, лемки та інші: які незвичайні народності проживають в Україні

Більшість вважає, що українці – це абсолютно однорідна нація. Але це не так. Виявляється, українцями в наш час називають кілька зовсім несхожих один на одного народів.

Бойок

По північних і південних карпатських схилах у долинах річок Лімниця, Сан й Уж розкидані села бойків. Про те, хто були далекими предками сучасних бойків, ворожать досі, іронічно помічаючи, що чорнила на бойків витрачено вже більше, ніж залишилося їх самих. Хто ж вони: нащадки пішли на захід сербів або стародавнього слов'янського племені білих хорватів? А, може, їхніми предками були кельти з племені бойїв? Питання залишається відкритим. Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями». У них все по-бойківськи незвично. Говорять бойківською говіркою (північнокарпатський діалект української мови). Часто вживають частинку «бойє» - значить «тільки, так». Гостей пригощають печеною картоплею, солоними огірками, капустою, салом, холодцем, і неодмінно підносять чарку криївки. Бойки будують монументальні і прості хати: стіни складають з масивних ялинових колод, дахи криють переважно «китицями» (пов'язаними солом'яними снопами). Вікна, двері, ворота розписують дивовижними орнаментами. Одним з важливих елементів розпису є, до речі, «дерево життя». Радієш, побачивши такий будинок: веселий, з настроєм! А якщо засумується, бойки завжди готові згадати про старовинний бойківський танець «бітля», який виконується попарно, стоячи на бочці.

Лемки

80-90-ті роки XX століття часто називають початком відродження народності лемків. За однією з версій, предками лемків були стародавні племена білих хорватів, що проживали по схилах Карпатських гір. Багато трагедій довелося пережити лемкам: знищення в Талергофському концтаборі, насильницьке переселення в рамках спецоперації «Вісла». Сьогодні частина лемків живе в Україні, інша частина – на території Польщі, третя-в Словаччині. Лемки, що живуть в Україні, переважно вважають себе частиною українського народу, хоча можна зустріти і тих, хто виступає за «одрубність» (національну самодостатність). Лемки намагаються зберегти свої національні особливості, перш за все, мову. Мова лемків просто відрізнити по постійному наголосу на передостанньому складі (на відміну від рухомого наголосу в мові східних слов'ян), твердому «и» і частого вживання слова «лем» («лише», «тільки»). Упорядник лемківського букваря Дмитро Вислоцький писав наступне: «...наша лемківська бесЪда - корінна бесЪда всього російського народу. Слова у нас «корінні російськи, а акцент» словацькій і польській. Пришолъ отъ того, що ми слухаме багато польської і словацької бесъди, бо зме съ ними въ сусЪдствЪ». Традиційні вбрання лемків легко впізнавані. Чоловіки носили суконне пальто чуганю, незвичайне для українців, жінки – білі косинки і широке візерункове намисто «силянку». Сьогодні на базарах Західної України можна зустріти злітаючих дерев'яних орлів і обплетені дротом тарілки – зразки традиційного ремесла лемків, іменованого «дротярство». До лемків зараховували себе багато відомих особистостей, але найвідомішим лемком був, мабуть, Енді Уорхол (справжнє ім'я Андрій Варгола) – культова особистість у світі поп-арту.

Буковинець

Буковинські села в Чернівецькій області впізнаються відразу: будинки розташовані щільно один до одного, і кожна хата немов змагається з сусідським вбранням і охайністю. Буковинці неодмінно білять свої будинки і прикрашають їх двома кольоровими смугами. Верхня, розписана орнаментами, йде під покрівлею і візуально з'єднує дах зі стіною; Нижня, - яскраво червона або синя, - виконує практичну функцію: захищає низ будинку від бруду. Деякі господарі прикрашають будинки пілястрами з химерними капітелями і фарбують стіни між вікнами в яскраві кольори. Поруч з кожною хатою-охайний дворик з такими ж яскравими і акуратними будівлями. Особливі у буковинців і храми: вони складаються з квадратних зрубів і здалеку дуже схожі на хату. Така, наприклад, церква Св. Миколая в Берегометі, побудована в 1786 році. На внутрішніх стінах храму збереглися рідкісні зразки Буковинського живопису, зокрема фрагменти «Страшного Суду». Величезну роль у формуванні культури і традицій буковинців зіграли російські старообрядці-ліловани, які почали переселятися на території сучасної Чернівецької області в 20-ті роки XVIII століття.

Подоляни

Поділля-історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра і Південного Брута. Предки сучасних подолян почали заселяти ці території імовірно в 4-3 столітті до н.е. багато пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава, навколо якої з часом виросло місто Кам'янець-Подільський. Самобутня культура подолян зазнала безліч впливів: і російські старовіри, і поляки, і євреї, і вірмени по крихтах збагачували їх побут і традиції. Тому-то і можна зустріти в цих місцях католицькі костели, православні храми, мусульманські мінарети. Вся еклектичність культурних традицій подолян, як у дзеркалі, відбивається в їх декоративно-прикладній творчості-гончарстві, ткацтві, вишивці та лозоплетінні. Традиційний одяг багато декорована, прикрашена вишивкою і мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукави яких вишиті хитромудрими візерунками, відомі далеко за межами України. Не меншою популярністю користуються і самоткані килими з «говорять» рослинними або геометричними орнаментами. Мазані стіни подільських хат злегка підсинені, окремі фрагменти підведені червоною глиною, внутрішній інтер'єр щедро прикрашений розшитими рушниками. Навіть печі-священне домашнє вогнище-Подоляни розписують «сосенками» і «хвощами». Цікаво, що у древніх подолян був широко поширений культ землі: копати, «бити» її без потреби вважалося неприпустимим. До наших часів дійшли відомості про так звану «клятву землею», коли людина опускався на коліна і набирав в рот землю. Вважалося, що чудодійна сила землі зцілювала від ран і опіків. Подоляни також вірили, що «рідна земля» в якості амулета здатна захистити солдата від кулі ворога.