Історії героїв вустами нащадків

Фото "Переяславська рада 2.0"

Велика Вітчизняна війна залишила після себе безліч спогадів про важкі бої та неймовірну доблесть наших воїнів й працівників тилу. Сьогодні події того часу здаються далекими, але наш борг перед загиблими захисниками і ветеранами, які пережили війну, зберегти пам'ять про їх великий подвиг. Кожна історія, яку розповідали фронтовики, очевидці військових подій, це дещиця довгої дороги до Перемоги над фашистськими загарбниками.

Сьогодні наша редакція зібрала історії та розповіді про Велику Вітчизняну війну, які учасники трагічних подій передали нашим сучасникам - своїм дітям й онукам.

---

 

Світлана Савченко, депутат Державної Думи

Мій батько родом з Уралу Пермського краю. У родині тата воювало на фронті сім осіб, четверо з них не повернулися додому. Мій дід, батьків тато, восени 1941 року пішов на фронт, воював в окремому лижному стрілецькому батальйоні. Він брав участь в боях за Ленінград та 7 березня 1942 загинув під обстрілом. Багато років ми не знали місце його поховання, тому що в повідомленні стояв прочерк в цій графі. Той плацдарм, які утримував полк діда, захопили фашисти. Пізніше ми дізналися, що поховання все ж відбулося.

Уже після війни полеглих воїнів перепоховали у Новгородській області. Лише у минулому році силами Пошукового руху Росії вдалося знайти місце поховання мого дідуся. Він спочиває у братській могилі в селищі Кневіци Новгородської області. До 75-річчя там повинні були відбутися заходи увіковічення пам'яті подвигу похованих воїнів. Ми також хотіли бути присутніми, але карантинні заходи змінили наші плани. У майбутньому ми обов'язково відвідаємо це пам'ятне для нас місце.

По материнській лінії воював дядько мами та мій двоюрідний дідусь Чалухіді Федір Адамович. Він воював у окремій приморській армії та звільняв Крим. Федір Адамович брав участь у декількох значущих для нашого півострова військових операціях. Зокрема, у Керченсько-Феодосійському десанті, Ельтігенському десанті та у десанті на Малу землю. У нього дуже яскрава фронтова біографія, але мій дід розповідав про війну дуже мало.

Решта родичів по материнській лінії брали участь у партизанському русі Криму. Чалухіді Георгій Адамович і Чалухіді Іван Адамович спочатку були підпільниками, а після воювали у складі Східного об'єднання кримських партизан. Моя бабуся Чалухіді Марія Адамівна, якій цього року виповниться 95 років та мій дядько Стіліаніді Савелій Петрович також були членами підпільної організації. Батько моєї мами Стіліаніді Петро Федорович майже півроку був в'язнем концтабору Червоний. Його відправили до ув'язнення через підозру у зв'язках з партизанами. На той момент мій дід працював разом з друзями в пекарні, і вони ховали, наскільки це було можливо, продовольство, щоб передати партизанам. Тоді ніхто не став свідчити за цією справою. Їх засудили за крадіжку.

Мій дід дуже не любив про це розповідати, тоді він дивом залишився живий. Я пам'ятаю дві дідусеві розповіді, які мене дуже вразили... Коли в Криму настала весна і за парканом концтабору виростала трава, голодні в'язні на півтора метра навколо обривали пагони, щоб хоч якось втамувати голод. Друга трагічна історія була пов'язана з тим, як до «колодязів смерті» скидали живцем людей. Мій дід особисто бачив, як туди скинули вагітну жінку. Це повчальні історії для тих, хто стверджує, що німці несли у наші міста і села цивілізацію. Ті жахи, які відбувалися в цьому таборі, перевершують всяке людське розуміння. Дідусь дивом вижив. Коли моя бабуся поїхала його забирати, його неможливо було впізнати - на ньому зотлів одяг, а спина була пошматована батогом. Мій дідусь був на диво добрим, віруючою людиною і, напевно, саме віра його і врятувала.

У нас є сімейна історія про період окупації. Одного разу, молодша сестра моєї мами стала проситися до бабусі. У підсумку вся сім'я зібралася в гості та саме в цей час почалося бомбардування. Моя сім'я сховалася, а коли все закінчилося, вони побачили, що їх домівки зруйновані. На цих руїнах стояв і плакав мій дідусь, тому що він думав, що всі загинули.

Коли закінчилася війна, це був неймовірне свято. Моя сім'я зустріла День Перемоги на Уралі в депортації. Але в нашій родині всіх виховували в любові до Батьківщини. Родина була понад усе.

Я хочу побажати всім кримчанам мирного неба над головою, і щоб ніколи більше нам не довелося пережити жахи війни.

---

 

Олена Аксьонова, голова наглядової ради МГО «Руська Єдність»

Багато членів моєї родини брали участь у військових діях ВВВ. На жаль, історії про той час докладно не збереглися, але і вони передаються з покоління в покоління. Наприклад, мій дідусь Добриня Степан Андрійович не любив розповідати мені про війну, але я знаю, що він був мінометником і служив у піхоті. Його покликали на службу до Червоної Армії 1 липня 1944 року. Дідусь пройшов від Білорусі до Кенігсберга і він отримав безліч нагород. Його нагородили орденом Слави III ступеня, медаллю «За Відвагу», Орденом Слави II ступеня, медаллю «За взяття Кенігсберга».

Він розповідав про те, як їм доводилося йти з важким спорядженням, яке важило близько 25 кілограмів, зупинятися і воювати в важких умовах, була негода, бруд і калюжі, постійна сирість. Мене завжди цікавило, як лікували застуду або грип на війні. Дідусь говорив, що нежить лікували господарським милом. А одного разу, їм з товаришем довелося сховатися під одним плащ-палаткою. Трапився обстріл і товариша вбило осколком. Мій дідусь отримав сильну контузію, але залишився живий.

Про свої подвиги він не говорив, але я прочитала на сайті «Подвиг.ру» за що він отримав свої нагороди і була шокована його історією.

Моя бабуся тоді жила в Білорусії. Її двічі намагалися викрасти на примусову роботу до Німеччини, але безуспішно. Один раз ешелон, в якому їхала бабуся, піддався обстрілу. Вони не встигли виїхати далеко, тому бабуся і її подруга повернулися додому пішки.

Дідусь мого чоловіка, Сергія Аксьонова, був танкістом, коли він воював в Польщі йому відірвало ногу, після чого його відправили в госпіталь, де він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. А його прадід був захоплений в полон і потрапив до концтабору у Франції на кордоні зі Швейцарією. Після того як в'язні табору намагалися втекти, німці почали розстрілювати кожного десятого і, на жаль, його також був вбили. Про його долю ми знаємо зі слів очевидців.

---

 

Анастасія Гридчина, голова РГО «Українська громада Криму»

У нас є родинна історія, яку я в дитинстві постійно просила розповісти мені знов-і-знов. Моя прабабуся Надія з прадідом Антоном жили в Україні у Кам'янець-Подільському. Коли почалася Велика Вітчизняна війна 1941 року мій прадід пішов на фронт. Спочатку він писав багато листів, але з часом вони стали приходити зрідка, бо бої стали більш жорстокими. І в якийсь момент зв'язок із ним зник.

Вони мали чотири дитини, і вона часто розповідала, як важко було жити під час війни, бо завжди не вистачало їжі, хоч сім'я і мала господарство. Вся сім'я переживала про долю прадіда Антона і молилася, щоб він повернувся живим. Листів від нього не було, похоронка теж не приходила. Прабабуся переживала більше всіх, бо діти були ще зовсім маленькими. Після того як прадід пішов на війну пройшло два роки, невідомість вимотувала. І моя прабабуся вирішила поворожити, хоч і не схвалювала таких методів. Але інших варіантів не залишалося, сім'ї потрібна була надія.

У тому селі поруч жила ворожка. Прабабуся Надя попросила її поворожити. Ворожіння проходило цікаво: жінка взяла смалець і натерла прабабусі ніготь на великому пальці руки. Їй потрібно було потримати палець над гасовою лампою, щоб він трохи прокоптився. А після вона дивилася на палець і, як вона розповідала, їй здалося, що дідусь йде. Він здався їй втомленим, але здоровим і не пораненим. Куди він йшов моя прабабуся не побачила, але ворожка запевнила її, що він повернеться додому.

Час йшов. І в 1945 році мій прадідусь повернувся додому. Антон Іванович був здоровий, як і побачила бабуся Надя. Після цього вони прожили довге сімейне життя разом. Прадідусь пішов з життя в січні 1989 році.

Були й інші історії. Моя бабуся по материнській лінії була старшою дитиною в сім'ї, і вона розповідала, що життя за воєнних часів було нелегким. Для того, щоб вижити бабуся окрім своїх корів випаслаа ще й чужих далеко в лісі. У той час з села втік староста-зрадник, він крав корів, які пасли в лісах. Діти боялися пасти корів, адже зраднику втрачати було нічого, він міг і вбити дитину. Жителі села не пробачили старості злочинів, скоєних ним. Вже через три роки після війни вони знайшли зрадника і закидали камінням в його землянці. Укриття стало могилою для зрадника.

Мій другий прадід - Спіцин Іван Миколайович - був покликаний в армію в 1941 році. Про нього, на жаль, інформації, дуже мало, бо моя бабуся народилася, коли мій прадід був уже на фронті і вона ніколи не бачила батька. Це дуже сумна глава в історії нашої сім'ї. На жаль, він загинув героїчно обороняючи Сталінград 19 липня 1943 року і похований у братській могилі, але пам'ять про нього назавжди у наших серця.

---

 

Анатолій Жилін, заступник голови РГО «Руська громада Криму»

Мій батько навчався у залізничному технікумі міста Орла і одночасно в навчальній організації «ТСОАВІАХІМ», який після став ДГСААФ. Вже у 16 років він став літати. У Червону Армію він пішов добровольцем. Пізніше він вступив до Армавірської військової льотної школи, яку він закінчив у 1941 році. Оскільки він був дуже гарним льотчиком, його залишили навчати курсантів. Мій батько займався навчанням до 1943 року, після чого його призначили переганяти літаки по ленд-лізу з Америки. З тих пір він транспортував літаки з Америки до Красноярська. Це була дуже складна робота. Літати доводилося через Берингову протоку в тумані. Дуже багато льотчиків загинули через те, що на приладах плутали воду з повітрям. Щоб вдало здійснювати польоти необхідно було мати великий багаж знань.

На початку 1945 року він доставляв літаки в Радянський Союз зі штату Аляска. Моєму батькові також вдалося взяти участь в боях за Польщу. До речі, там він зустрів нащадка Багратіона (Князь Петро Іванович Багратіон - російський генерал, ред.), який жив в Америці і також разом із радянськими солдатами доставляв літаки до Радянського Союзу. Це досить цікавий факт, адже нащадки російського генерала в результаті теж допомагали нам наблизити Перемогу. На цих літаках надалі воювали наші льотчики, такі як Покришкін і наш земляк Амет-Хан Султан.

Я народився вже після війни, через 2,5 року в Калінінградській області. Зі свого дитинства пам'ятаю, що я ще застав зруйновані будівлі, місто було дуже сильно пошкоджене бомбардуваннями, за Кенігсберг йшли запеклі бої. Ще якийсь час там залишалися німецькі назви та магазини. Після війни місто стали відновлювати.

У мого батька було два брата. Один з них був артилеристом, його нагородили  двома Орденами Слави. Молодший брат застав тільки останній рік війни. Всі вони повернулися додому живими. А ось брат мами згорів в танку в Битві за Курську дугу. Де він похований нам досі невідомо.

---

 

Іван Мезюхо, політолог

За розповідями моєї бабусі, яка на момент війни була дитиною, її батько, кавалер ордена Червоної Зірки, рідко згадував воєнні роки. Він переживав, що з усіх братів лише він повернувся додому. В родині були справжні міцні відносини, тому біль втрати мій прадід переживав важко.

З усіх історій того часу, які розповідали дітям в нашій родині, мені чомусь запам'ятався епізод з життя в евакуації бабусі. Її мати направили з Сімферополя на роботу в інший регіон країни і на цьому шляху вони проїжджали Уфу. Грошей було мало, їжі не було, адже їх валізу з продуктами знищили під час авіаобстрілу поїзда, на якому вони їхали з Криму. Якась башкирська сім'я запросила погостювати. До речі, патрони біля кулемета, яким проводився обстріл, закінчилися якраз на тому вагоні, в якому їхала моя бабуся з матір'ю, і вони дивом врятувалися.

Гра з башкирськими дітьми, чай з самовара з бубликами, добра та тепла розмова з абсолютно незнайомими людьми дуже яскраво запам'ятався моєї бабусі. В її важке воєнне дитинство, наповнене стражданнями і втратами близьких людей, просте людське співчуття було тим промінчиком світла, який дарував надію на закінчення цього кошмару, на Перемогу і повернення в свій рідний дім, розграбований фашистами.

Бабусі 87 років і про цей епізод свого важкого військового дитинства вона згадує з особливою теплотою. Її враження про той момент просто не передати словами. Небайдужість незнайомих їм людей, які поділилися добротою та їжею з тими, чий будинок був окупований фашистами, говорить про ту гуманність, яка і відрізняла наших людей від покидьків з нацистською свастикою. Для нашої сім'ї докладні розповіді бабусі про цей фрагмент з її дитинства - це справжні уроки доброти та людяності.

Через коронавірус ми не підемо на Парад Перемоги вітати наших Героїв, хоча робимо це багато років. Ми навіть не зможемо покласти квіти до Вічного вогню. Однак, ця вимушена самоізоляція не завадить згадати нам наші сімейні історії про війну. Будемо згадувати трагічні події, пов'язані з втратою товаришів по службі мого прадіда, яких вбили за кілька днів до Перемоги. Обов'язково згадаємо тих наших родичів, яких розстріляли нацистські виродки. Будемо говорити про моїх предків, які першими прийняли на себе удар війни і загинули в перші місяці бойових дій 1941 року. Будемо згадувати, тому що не забули і зберігаємо пам'ять. Обов'язково згадаємо і про цю історію, що сталася у військовому дитинстві моєї бабусі в далекій від Криму Башкирії. Адже і в роки воєнного лихоліття є місце для людської участі і прояви кращих якостей.

 

Ці історії лише маленька частинка сімейних спогадів, які відображають невичерпну волю, хоробрість та героїзм радянського народу в битві проти німецько-фашистських загарбників. Нащадкам належить нести пам'ять про це досягнення крізь час, зберігати справжню історію Великої Вітчизняної війни. Світло цієї пам'яті крізь простір і час буде наповнювати особливим сенсом і змістом нашу історію, культуру, життя суспільства та долю кожної людини.

Гордість за подвиг наших Героїв дає майбутнім поколінням можливість вести мирне та гідне життя, чесно трудитися і віддано служити Батьківщині. Ми віддаємо данину пам'яті всім, хто не повернувся з війни, скорбимо про ветеранів, які пішли від нас у мирний час. Вічна пам'ять Героям!

Зі святом, дорогі земляки! З Днем Великої Перемоги! Здоров'я, благополуччя і миру в кожен дім!