ua
ua ru
Історія української мови: коротко та у контексті сучасних змін
Культура і традиції
24 червня 2019
0 Коментарів

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові нація кодує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати.

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах.

1. Основні етапи розвитку української мови

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.

1. Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.

2. Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).

3. Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).

4. Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).

5. Нова українська мова (XIX – XXI ст.).

Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’янської мови виникли м’які приголосні, серед них – шиплячі [дж], [ж'], [ч'], [ш’]. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м’якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних, зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними.

Після розпаду слов’янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і єдина праслов’янська мова. У мові східних слов’ян (протодавньоруській) упродовж VII – IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що відрізняють її від західнослов’янських і південнослов’янських мов:

1. виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова, голова, очерет, пеленати;

2. звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень, осінь, озеро, осетр;

3. голосний [Ҍ] (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна, сініца;

4. на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр, Опанас, Овдін;

5. праслов’янський [г] змінився в [г]; голова, нога, гора (пор. зах.- слов, glowa, noga, gora).

У цей період формуються галицько-подільське та києво-поліське наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських мов. У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був пов'язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських книг - старослов'янську. Саме тому в російській мові так багато старослов'янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та білоруська мови, у метрополії, на півдні - українська розмовна мова.

2. Давньоруська мова

Давньоруська мова - це писемна мова. Найдавніші її пам'ятки дійшли тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у «Лаврентіївському списку літопису» договори київських князів з греками 911, 944, 972 років.

Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську мову. Від цих племінних слов'янських діалектів (мова антів) були успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася новими словами, що з'явилися в період Русі, поступово вироблялася у фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська писемна мова позначена відчутним впливом старослов'янської та старогрецької літературних мов.

В усній формі давньоруської мови XI - XII ст. відбулися зміни у фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ъ] у слабкій позиції зникли, у сильній вокалізувалися [ъ] – [о], [ь] – [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення трьох східнослов’янських мов: української, російської та білоруської.

3. Староукраїнська мова

Староукраїнська мова – це продовження давньоруської писемної, але в нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним інвентарем мови. Голосний [Ҍ] (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі голосні [ы] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли – віл, семи – сім. Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ъл] між приголосними та у формах дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вълкъ – воук (вовк), шьлкъ – шоу к (шовк), ходилъ – ходиу (ходив), носіль – носиу (носив). Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в морфології призвели до синтаксичних.

Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі.

Літературна староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін. У лексиці були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські. Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов’янської мови, були лексичні запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст. відчутно впливала і російська мова.

Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні українські народні елементи – лексичні, фонетичні, граматичні. Українською мовою перекладають Святе Письмо («Пересопницьке Євангеліє», 1556 p.), пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики, інтермедії тощо.

Отже, староукраїнська мова – це мова літературних творів, державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV – XVIII століть.

4. Мова якою спілкувався народ

Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. ("їхав козак за Дунай”, "За світ встали козаченьки”, "Ой не ходи, Грицю”), народні думи та ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної, але все активнішими стають тенденції до їх зближення.

Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише на Україні, але й у Литві та Молдові.

5. Нова українська літературна мова

Нова українська літературна мова починається з «Енеїди» І. П. Котлярев-ського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народно-розмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були І.  Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т. Шевченко. Її збагатили протягом XIX – XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та сотні інших письменників зі всіх українських земель. її витворили не лише майстри художнього слова – письменники, а й народ.

6. Новітні реформи в українській мові – Новий правопис

Кабінет міністрів 22 травня схвалив нову редакцію Українського правопису, яка замінить версію 1992 року. 3 червня ці правила почали діяти. Які слова та як тепер писати правильно – розбирались журналісти 24 каналу.

Як зазначили у Кабміні, рішення про оновлення редакції правопису ухвалили «з метою забезпечення конституційних положень про державний статус української мови та уніфікації вживання правописних норм».

Думки українців та спеціалістів з мови розділилися, бо деякі філологи схвалюють зміни, оскільки, за їхніми словами, новий правопис буде значно більш «українським». Крім того, науковці запевняють, що багато норм залишається. Проте переважна більшість вважає, що не зважаючи на варіативність, правопис не враховує чимало тих змін, яких зазнала наша мова із радянських, а тим більше – дорадянських часів. Тому чимало запропонованих конструкцій сьогодні виглядають, скажімо, дещо штучно.

Сьогодні Українська держава веде провальну гуманітарну політику, вона приречена. Якщо суспільство не наполягатиме на виробленні адекватного підходу до питань мови та підготовки науково-педагогічних кадрів, воно приречене.

У підсумку варто зазначити, що редакція «Переяславської ради 2.0», ігноруючи так звану «нову редакцію», буде працювати та публікувати інформаційні текстові матеріали згідно з тими мовними нормами, які існували раніше.

Позиція редакції може бути оголошена тільки головним редактором. Думка авторів та запрошених гостей може відрізнятись від позиції нашої редакції.
0 Коментарів
Коментарі (0)
Залишити коментар
Iм'я
Коментар
Захисний код
Оновити
Зворотний зв'язок
8 (978) 080-05-32
м. Сімферополь