Перша борозна і початок сівби: як починалася хліборобська праця в українців?

Володимир Д. Орловський - Урожай в Україні (1880)

(автор статті у своїх твердженнях спирається на етнографічний нарис «Звичаї нашого народу» Олексі Воропая)

Польові роботи українців починаються весняною оранкою і сівбою. Від успіху цих головних робіт залежить добробут селянина, його родини протягом усього господарського року. Отже зрозуміло, що початок оранки і сівби повинен відбуватись урочисто. В етнографічній літературі українців, на жаль, дуже мало зберіглося описів таких звичаїв і обрядів, які б були пов’язані з першою борозною і першою сівбою.

Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оранці та сівбі ми маємо в різдвяному циклі: на «Маланки» серед щедрівників з козою є й «орач», який носить з собою чепіги від плуга і в супроводі хору співає відповідну пісню. На Новий Рік «посівальники» обсипають святі образи зерном, примовляючи: «Щоб уродило краще, як торік».

Виїзд в поле з плугом

Проте існує інформація, що мав місце під час звичай виїзду в поле з плугом. Так, ми маємо більш-менш докладний запис із Слобожанщини, який сягає останніх років минулого століття. З цього довідуємося, що перед тим, як виїжджати в поле, всі члени селянської родини збиралися в хаті, запалювали свічі перед образами, молилися Богові, а потім свяченою водою кропили волів, «щоб були благополушні».

При виїзді — а, можливо, і в полі під час оранки — співали пісень напівжартівливого змісту, як ось:

Мої милі погоничі

Поїхали орати;

Вони не вміли поганяти

Та не вміли і кричати.

Волів плугатар потурив,

Погоничів порозгонив.

Став мій плугатар орати,—

Нікому волів поганяти;

Начав плугатар сердитися,

А погоничі збиратися,—

Поганяли і гукали,

Поки плуга поламали.

В понеділок поїхали,

А в вівторок приїхали;

Вранці в середу орали,

В четвер плуга поламали,

У п’ятницю волів погубили,

А в суботу волів знайшли

І додому пішли.

Тут прийшов і піп,

Щоб до церкви йти...

Коли доорювалися до дороги, то, як свідчать записувачі цього звичаю, деякі орачі говорили такі слова: «Орав я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку, і палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати, — піду я в Полтав-город молитви давати. Зайшов я в перву хату, — дають мені кусок сала, ще й паляни­цю, і копу грошей — за те, що я піп хороший»1.

Таке «замовляння» — ніщо інше, як прикликання собі удачі «віщим словом», що — як знаємо — було і є звичайним явищем у народній магії.

Святковий обід чи вечеря

Ймовірно, що після першого дня оранки відбувався святковий обід чи вечеря. Олекса Воропай пише, що розпитуючи про це старих людей, я почув таке оповідання:

«Ще як був я хлопцем, то їздив з батьком в поле орати. У нас коні були, волів ми не держали, ото я й водив ті коні в плузі. Я коні веду, а тато за плугом ходять — так і орали, тракторів ще не було. На­ходишся за день та накричишся, що аж в очах чорніє, та ще коні були вредні: ноги пообтолочують — ледве додому ввечорі добереш­ся. А мати, було, зустрічає нас на порозі з хлібом-сіллю, як гостей. До хати як увійдем, то вже на столі вечеря чекає: коржі з медом і з маком, як на Маковія готують, — це, казали у нас, на врожай, щоб хліб родив. Татові була й чарка горілки, а мені, погоничеві — якийсь подарунок: новий картуз, сорочка, а одного разу то подарували нові чоботи».

Ранньої весни, як тільки зійде з землі сніг, селяни в першу ж неділю або свято запрошували після обідні священика, щоб він відслужив на площі молебень з посвяченням хлібних зерен до близької сівби.

Коли ж підсохло, то селяни, збираючись їхати в поле сія­ти, одягали на себе сорочки, в яких вони причащалися під час останнього говіння в церкві. Робилося це на те, «щоб не було бур’яну і будяків поміж хлібом».

Перед сівбою — так само, як і перед оранкою — вся сім’я молилася Богові. Господар брав з собою «хрест», спечений на «середохресному» тижні1, сівню, насіння і виїжджав у поле. Приїхавши на ниву, він брав в руки «хрест» ї клав його в борозну «на завороті», де останній раз плуг повернувся. Потім ставав обличчям до схід-сонця, читав «Отче наш», брав сівню через плечі, набирав повні жмені зерна, кидав його «навхрест» і примовляв: «Уроди, Боже, і на чужу долю!» Тоді вже починав сіяти.

Закінчивши сіяти, селянин запрягав коні в борони і починав волочити. Обійшовши один раз ниву навкруги, господар зупинявся біля «хреста», брав його в руки, скидав шапку і хрестився. А потім ламав «хрест» на шматки, мочив у воді і їв сам та давав їсти всім учасникам сівби, не виключаючи і тварин: коней, волів і пса, що звичайно біг за господарем у поле.

В інших місцевостях України, як пише О. Терещенко, господар перед тим, як узятися до сіяння, хрестився і з’їдав благовіщенську проскуру.

Засівати першу ниву годиться натщесерце, «щоб хліб родив», і з молитвою — «щоб чиста нива була». А дехто під час сіяння примовляє: «Уроди, Боже, добрий овес на мій хрест» або «Уроди, Боже, з сівка та три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. За те йому, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм розвеселяє».

Хто лається під час сівби, у того не хліб, а будяки родять. Бо колись вірили, що коли сівач лихословить, то за ним слідом ходить чорт і сіє будяки.

Коли робота на ниві вже закінчена, господар молився Богові, а потім говорив: «Нивко, нивко, верни мою силку!»

Ось так відбувалися перша оранка та перша сівба на Лівобережжі. На правому березі Дніпра, а особливо на Поділлі, цей звичай відбувався дещо інакше; але скрізь це була урочистість з молитвами до Бога і в почутті глибокої пошани до своєї чесної хліборобської праці. В побуті інших європейських народів перший виїзд у поле на весні теж відмічається традиційною урочистістю з принесенням жертви хлібом або яйцем.

Так, у Німеччині при першій борозні переїжджають через глечик молока з хлібом і яйцем. Іноді переїжджають тільки через шматок хліба або яйце. У Вестфалії плуг тягне при цьому не кінь, а стара жінка. Перерізавши плугом жертовний хліб, вона роздає шматки цього хліба всім учасникам оранки. Це, як думають дослідники, залишок жертовного бенкету, який відбувається при першій борозні в Шотландії та в Італії.