Як українці весну закликали?

«Весняний день в Україні», Сергій Васильківський

Зустріч української весни – це поєднання дохристиянських традицій з православним календарем. Наші предки так і не визначилися із датою святкування початку весни. Скоріше у народі розробили комплекс дій, яких роздробився на окремі елементи. Так на відрізку від свята Стрітення аж до дня Юрія, або й до Зелених Свят, українці зустрічали весну

Отож, прогнавши зиму, наші предки починали кликати, гукати, заклинати, закликати весну. Не в змозі пояснити закономірності зміни пір року, вони боялися, що зима може залишитися назавжди. Для того, щоб унеможливити це, прикликали весну різними магічними діями та формулами — обрядами, жертвоприношеннями, молитвами (піснями-заклинаннями). З цього випливає, що весна в уяві давніх вважалася живою істотою, і до неї відповідним чином слід звертатися.

Якою ж була весна в уяві українців?

Образ весни донесли до нас веснянки, — як дуже давні, так і деякі пізніші. Найдавніші веснянки: “Король”, “Воротар”, “Володар”, “Шум”, “Жучок”, “Ягілочка”, “Мости”, “Вербовая дощечка”. Навіть якщо в текстах хороводних веснянок такого образу весни немає, то її все ж символізує маленька дівчинка, що ходить по руках хлопців і дівчат (гра «Насточка» чи «Жучок»).

А от присутній у фольклорних текстах натяк на те, що весна їсть хліб із медом, — це відгомін давніх жертвоприношень наших предків. Хліб із медом, коливо (пшениця із медом) з цією метою широко фігурували у календарній, весільній та похоронній обрядовості українців.

Магічний смисл мала і характерна мелодика веснянок — їх кричали якомога голосніше, щоб заклик був почутий, протяжні мінорні мелодії завершувалися характерним «гуканням», яке неслося понад лугом, понад річкою, по лісу, по селу, нагадуючи про пташині хори, що повернулися з вирію. Гукання показує, що виконувались веснянки на широкому просторі, найчастіше — кількома хорами дівчат, що перегукувались між собою, стоячи на різних кутках або на різних берегах річки, ставу — це неповторно красиве явище, якого в сучасному селі вже не почуєш… Коли обряд закликання весни втратив свій магічний смисл, він, як і інші ритуали, перетворився на молодіжну забаву (т. зв. «вулицю»).

Звідки весну викликають?

Звичайно, з міфологічного вирію, небесного царства тепла, де живуть не лише всі божества, а й душі померлих родичів, куди відлітають птахи, втікаючи від холоду… Давні народи помічали, що прихід весни пов’язаний із поверненням із вирію птахів, тому вірили, що саме птахи приносять її на своїх крилах. Отже, найперше магічне дійство заклинання весни полягало в імітації польоту птахів. Тому головним засобом заклинання в усіх слов’янських народів вважається випікання з прісного тіста «жайворонків» із розпростертими крилами.

М. Грушевський вважав, що «се жертва весні, яка в різних формах була відома ще недавно в різних кутах слов’янства і у нас. […] Головний момент сих веснянок — закликання весни — в нашій етнографії не виступає виразно, як у великорусів (росіян. – Л. І.), білорусів, сербів, — продовжує вчений. — Нема сумніву, що і в нас теж її формально кликали, виходячи на вишки і горбки, раннім ранком на схід сонця, з сим характеристичним викликом:

Прийди, прийди, весно,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжа,
Принеси нам красок (квіток)».

Чому поважають жайворонків?

Тому, що він прилітає найпершим і є справжнім благовісником весни. Спів жайворонка в полі особливо незвичайний і дивний, коли ще лежить сніг, тріщить мороз, — а повітря дзвенить від весняного щебету… Тому в українських веснянках, записаних переважно на Волині, звертаються до цього птаха:

Ой ти жайворонку, ранняя пташино,
Ой чого ти так рано з виру вилітаєш?
Ще ж на горах на верхах білі сніги лежать,
Ще ж на ріках та в ярах сиві криги стоять?
А я тії сніги крилечками розжену,
Крилечками розжену, ще й ніжками потопчу…

Хто мав ключи від вирію?

Українці вірили, що жайворонок (або зозуля, ворона тощо) має ключі од вирію, і саме він відмикає небо, небесні ворота і випускає весну. З російського фольклору дізнаємося, що ключі од вирію мала і бджола:

Бджоли на Теплого Олекси "відмикають" весну

Ты пчелонька, пчелка ярая,
Ты вылети за море,
Ты вынеси ключики,
Ключики золотые,
Ты замкни зимоньку,
Зимоньку студеную,
Отомкни летечко, летечко теплое,
Летечко теплое, лето хлебородное!

Звичаї та примовки

У порівнянні з іншими слов’янськими народами, в українців дещо менше магічних закликань весни, проте більше збереглося звичаїв та примовок, пов’язаних уже з прильотом птахів. Так, стежачи за польотом жайворонків, селяни ворожили на врожай: якщо птахи летять високо над землею, то це вони «до Бога летять молитися», — буде врожай на збіжжя. Якщо ж низько — то це вони «загубили ціп по дорозі», — отже, нічого буде молотити.

Побачивши першу зграю диких гусей, діти кидали вгору солому, примовляючи: «Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров’ячко!», або «Гуси, гуси, вам на гніздо, а нам на тепло!». Подібні заклички вигукувалися до ластівки («Як побачиш ластівку, візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: «На тобі, ластівко, на гніздо, щоб швидше весна приходила!»). «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» — гукали діти, що мали личка в ластовинні, і бігли вмиватися весняною водою.

Таким чином, обряд зустрічі весни був безпосередньо пов’язаним із різними анімістичними уявленнями та культами: культом сонця, культом предків, культом живої природи, рослинності, культом землі, вогню, інших явищ і сил природи, певних ідолів. Обрядові пісні (веснянки) зберегли найдавніші образи праслов’янських міфологічних уявлень та істот, пояснити які ні самі інформатори, ні науковці уже не можуть через їхню давність і неоднозначність. Отож, залишається й досі широке поле для досліджень майбутніх поколінь фольклористів, етнографів, мовознавців…