Василь Стефаник: життя та творчість письменника

Василь Стефаник — прозаїк світового рівня. Його творчість — одне з найвищих досягнень української літератури кінця XIX — початку XX ст., що стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями.

Стефаник увійшов в історію світової літератури як неперевершений майстер психологічної новели. Його називали «володарем дум селянських» і «поетом мужицької розпуки» за глибоке знання селянської душі й суворої правди життя. Оригінальність творчої манери письменника виявлялася в глибокому розкритті внутрішнього світу особистості, динамізмі відтворення її переживань, лаконізмі, глибокому підтексті, широкій асоціативності мови художнього твору.

Дитинство писателя

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Франківської області. Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей роботу, пас вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слухай їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба - трударя на ній, відчувалася святість праці.

У 1878 році батьки віддали найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів і учителів: "Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били". Після цієї школи, де, як писав письменник, "не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав", проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської гімназії.

Особливості творчості 

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі "Народ". Митець у своїх творах перебільшував поганий стан села. Адже покутські селяни не жили так злиденно і трагічно, як пише про них Стефаник. Його товариш із "Покутської трійці" Марко Черемшина зазначав: "Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі".

Для Стефаника акт писання був важким священнодійством. Він, як шамани чи чародії, мимовільно входив у екстатичний стан. Цікаво, що його тесть Кирило Гаморак, казав йому: "Не пиши так, бо вмреш!".

Перша збірка новел — "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор "Синьої книжечки" звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. Новели "Катруся" і "Новина" належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — "Камінний хрест", яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Важким для нього був 1914 р., коли померла дружина, а потім вибухнула війна. Всенародна трагедія стала новим імпульсом у творчій діяльності: він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. Ці твори склали збірку «Земля» (1926).

Образи і актуальність

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості, — такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. Їх новеліст зберіг упродовж десятиріч літературної діяльності. В цьому зв'язку промовистим є спостереження Вацлава Морачевського, висловлене у 1926 р. після ознайомлення з книжкою «Земля»: «Те, що говорите в «Землі», — писав він авторові, — є знову та ясна, чиста правда і та одинока краса, що родиться на світанку, коли «червоне сонце кидає довгі тіні по землі». Як той кінцевий образ, так і Ваша думка доступна тільки для тих, що оглядають світ не з одного року або одного місяця, але зі становища непроминаючої й незмінної вічності».

Завдяки такому підходові до змалювання життя, такому світовідчуттю і світосприйманню новели Стефаника зберігають свою новизну й донині. Не помилимося, коли скажемо, що до них звертатимуться читачі й наступних поколінь, адже краса не старіє.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя: він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Перенесений узимку 1930 року частковий параліч погіршив і так слабке здоров’я, у листопаді до багатьох хвороб долучається ще й запалення легенів. 7 грудня 1936 року Стефаник помер.