Мрія під «червоними вітрилами». Доля однієї повісті

Сьогодні, 23 листопада, виповнилося 98 років з того дня, як невиправний романтик Олександр Грін поставив останню крапку в рукопис книги «Червоні вітрила». Але ж цікаво те, що доля твору не менш захоплююча, ніж його зміст.

"Рукопис не горить…"

Рукопис цієї фантастичної повісті, яка являє собою «алмазний вінець» романтичної прози Олександра Степановича Гріна, у суворе воєнне лихоліття ледь вміщався у його об'ємистому польовому ранці зв'язківця.
Писалася ця унікальна за своєю резонансною затребуваністю повість, де і як доведеться: в тамбурах теплушок, на госпітальному ліжку, на сосновому пеньку в перервах між боями, нарешті, на підвіконні сільського трактиру, у якому Гріну довелося їсти відразу після виписки з тифозного бараку.
Потім, через три роки, перероблена вісім разів, яка загрожує багатоповерховими правками, ця повість під новим, остаточною назвою «Червоні вітрила» буде нарешті опублікована і вийде окремим виданням 23 листопада 1923 року. Вона зробить приголомшливе враження на читає Радянську Росію явищем абсолютно невідомого, блискучого фантастичними гранями чарівного світу, повного доброти, любові та щастя...

Перестановка сюжету

Не відразу й не раптом у Гріна народився її остаточний сюжет. У першому варіанті центральний герой Де-Лом просто списаний з автора. За другою версією, письменник Гірім - «зайвий в світі дійсності», що неодноразово декларував Олександр Грін, кажучи про себе.
Існував і третій творчий задум, де в Кассии Гіром, хоча і в хитких рисах, вгадується Грін - «високий чоловік суворого виду», який зустрів в лісі Ассоль, яка несе іграшки на продаж.
Втім, Олександр Степанович врешті-решт відмовився від «особистої присутності» в своєму легендарному творі - гімні шістдесятників радянської епохи. У чернетках до роману «Та, що біжить хвилями» він писав: «У мене є «Червоні вітрила» - повість про капітана і дівчинці. Я зупинився біля вітрини з іграшками та побачив човник з гострим вітрилом з білого шовку. Ця іграшка мені щось сказала, але я не знав, що. Я прикинув: чи не скаже більше парус багряного, а краще - червоного кольору? І ось, беручи хвилі та корабель з червоними (яскрава радість!) вітрилами, я побачив мету його буття».
Неабияк і не один раз перетасовував Грін й місце дії в своїй повісті. Спочатку все відбувається в захололому постреволюційному Петрограді. Потім - в якійсь Грінландії. І нарешті, на березі безіменного моря, у вигаданій селі Каперни, поблизу існуючого лише в уяві Гріна міста Лісса...

Нещастя допомогло

Улюбленому створінню Олександра Гріна - феєричної повісті «Червоні вітрила» - була уготована непроста видавнича доля. Спочатку, вже під кінець НЕПу, цей твір частіше удостоювалось ц СРСР співчутливої ​​критики. Однак, уже з 1925 року повість перестали перевидавати, залишивши порошитися на радянській «золотий полиці» юнацького романтичного чтива майже на 20 років з ярликом «епігонство», хоча в наслідуванні можна дорікнути кого завгодно, але не старокримського мрійника.
У розпалі Великої Вітчизняної війни про Гріна раптом згадали, тому як народ зі словами «мрія» і «надія» став пов'язувати факт неминучості перемоги над фашизмом. У самому кінці 1942 року в Куйбишеві трупою Великого театру було поставлено балет «Червоні вітрила» на музику В. Юровського. Рік по тому Ольга Берггольц протягом трьох вечорів під «акомпанемент» канонади бомбардувань читала повість Гріна по радіо в блокадному Ленінграді. А у 1944 році «Червоні вітрила» у нас друкують вдруге - окремим виданням