Чумацький шлях – дорога до Криму
У давнину, коли ще не було фур та КАМазiв, круторогi воли тягли по дорогах України навантаженi сiллю вози. Оспівані в піснях і думах, овіяні легендами… Вперше про чумаків згадується ще в ХV столітті — у листі кримського хана Манглі-Гірея до великого князя московського Івана ІІІ. Хан скаржився князю на озброєних жителів Подніпров’я, які нападають на варту навколо соляних озер, що йому належали, вантажать сіль на вози й вивозять, не сплативши мита.
З рушницею та списом
Звідки ж походить сама назва — «чумаки»? Пошесті, що в давнину косили все живе, насувалися на Україну здебільшого з півдня. Тоді зачинялися брами міст, жахливі багаття палали в селах, у містечках, край доріг... Саме туди, звідки приходила чума, — у південні степи — і пролягав чумацький шлях. Щоб вберегтися від нищівної хвороби, люди, вирушаючи у подорож, змащували одяг дьогтем, відтак самі ставали схожими на чумних хворих. Повертаючись в Україну, вони сповіщали про наближення епідемiї, а часто-густо були й першими її жертвами. За однією з версій, через це відважних мандрівників, перевізників солі, народ і назвав чумаками.
Відомо, що від 1480 року до кінця ХVІІ століття кримські хани за підтримки й потурання Туреччини майже щороку здійснювали спустошливі набiги на українські землі: грабували і спалювали міста та села, вбивали й забирали в неволю мирних жителів. Напади татарських орд завдавали чималих збитків і торгівлі, одним із видів якої був чумацький промисел, що розвивався в умовах безперервної боротьби з татарами. (Зарізати двох–трьох чумаків ординці вважали ледь не героїчним вчинком.)
Тому вже в давні часи чумаки ходили за сіллю добре організованими, озброєними групами — валками. Наблизившись до степового прикордоння, вони заряджали рушниці й діставали списи. У разі нападу швидко будували традиційний козацький табір з возів і опинялися немов у фортеці, що значно полегшувало захист. У валці налічувалося від 10 до 150 возів — маж, як їх називали.
«Не пiдмажеш — не поїдеш»
На промисел чумаки їздили волами, які хоч і рухалися поволі, але були витривалішими за коней. Для таких подорожей народна селекція вивела так званих бесарабських волів — високих, міцних, сіро-жовтої масті. Їхні довгі роги прикрашали, а заможні чумаки іноді навіть золотили.
У мажі впрягали пару тварин, а то й три. А на запряжений чотирма волами чумацький віз вантажили до 120 пудів (близько 2 тонн) солі! Від звичайної господарської фіри мажа відрізнялася масивністю. Виготовляли її з дерева, навіть замість цвяхів використовували дерев’яні шпильки, адже сіль роз’їдала залізо. Відтак ремонт таких возів не потребував кузень, яких, звісно, не було серед безлюдних південних степів. Чумак брав з собою кілька запасних осей та коліс, виготовлених із дерева міцних порід (дуба, в’яза, граба, ясеня), заміняючи їх за потреби. Ці деталі регулярно змащувалися, тож невід’ємним атрибутом чумацького спорядження була мазниця з дьогтем. (Відтоді й прислів’я «Не підмажеш — не поїдеш».) Той, хто доглядав за технічним станом мажі, називався мазієм. Козак не так їхав на возi, як йшов поруч, особливо там, де волам було важко. Звідси й походять дотепні прізвиська, які згодом стали поширеними українськими прізвищами: Твердоступ, Легкоступ, Скорохід, Тихохід та інші.
Воли не витримали конкуренцiї з залiзними кіньми
Аж ось, нарешті, позаду довгий, сповнений небезпек шлях до Криму. Валка минає ханську митницю (так звану Перекопську вежу) і прямує до найбагатших з-поміж кримських соляних озер — Перекопських. Ще на підході до Перекопа чумаки ховали частину маж десь неподалік, у байраці. Решту ж завантажували, скільки могли потягти воли. Річ у тім, що розмір мита залежав не від фактичного багажу, а від кількості возів і волів, запряжених у них. Якщо ж, на лихо, під надмірною вагою віз ламався, податок для чумака зростав удвічі. Минувши митницю, мандрівники розподіляли сіль по схованих мажах, вкривали її шкурами і рушали в зворотному напрямку.
Крім Криму, за сіллю їздили на узбережжя Чорного та Азовського морів, а також на захід — до Коломиї. Чумацький промисел процвітав на теренах усієї України. За нього бралися вихідці з різних верств населення. Але найбільшої популярності чумацтво набуло серед козаків, причому не лише пересічних, а й представників сотенної, полкової і навіть генеральної старшини. Зокрема, за сіллю до Коломиї ходив старший син Богдана Хмельницького — Тиміш.
Чумацький шлях
Згідно з легендою чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Ніби перші чумаки, їдучи з Криму, позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір в мажарах. Господь переніс соляну дорогу на небеса. З того часу чумаки знали шлях по сіль і додому. Ще вважали, що Чумацький Шлях — небесна дорога для людських праведних душ, що летять по цій дорозі в рай, а грішні — до пекла. Птахи по ньому восени відлітають у вирій, а весною повертаються.
Відома ще старовинна назва Чумацького Шляху: Становище, Стан. Ніби колись татарка напувала молоком свою дитину і ненароком пролила, воно розлилося на всі боки і залило півнеба білим. У давнину вірили, що Становище вщерть наповнене татарами, що вони там станом стали і саме звідти роблять свої набіги. Божа дорога — давня українська назва Чумацького Шляху.