«Крим - дитя Росії»: роздуми Михайла Достоєвського, що випередили час

Федір Михайлович Достоєвський ніколи не був в Криму. Але доля розпорядилася так, що саме в Ялті помре від голоду його вдова Анна Григорівна і більшу частину життя буде мешкати в Сімферополі син, Федір Федорович Достоєвський.
Федір Михайлович Достоєвський народився 11 листопада 1821 в Москві, в багатодітній родині військового медика. У 15 років після смерті матері з братом Михайлом змушений переїхати в Санкт-Петербург і практично все життя проведе саме там.
Це була людина з дуже складним, і в той же час правильним, поглядом на дійсність. Достоєвський вже за життя стане голосом Росії, стане розуміти її душу. Так сталося, що слова, сказані ним 150 років тому, звучать актуально і в наш час:

«Для Європи Росія - подив, і будь-яка дія її - подив, і так буде до самого кінця. Так, давно вже не заявляла про себе  земля руська, так свідомо і злагоджено, і, крім того, ми дійсно рідних і братів знайшли, і вже це не високе лише слово. У згоду нашу, загальну і настільки, так би мовити, раптову важко б було повірити, якщо б навіть хто і передбачав її. А поміж тим все здійснилося».

Погодьтеся, як сильно це схоже на ту ситуацію, яка склалася зараз із Кримом. Дії Росії, як і півтора століття тому, викликають лише агресію та «здивування» в Європі. У цій думці є продовження:

«Мати-Росія нових рідних діток знайшла, і пролунав її великий жалібний голос про них. І саме діток, і саме материнський великий плач, і знову-таки політична велика вказівка в майбутньому, зауважте це собі: «Мати їх, а не пані!»».

Це якраз те, чого не хочуть зрозуміти на Заході, Крим - дитя Росії! Це вільний вибір людей, які завжди знали де їх Батьківщина. Повернення півострова до рідних берегів - це історична справедливість, а не анексія або революція, як полюбляють думати в світі.

«Крім того, я впевнений, що навіть серед найміцніших і, так би мовити, міністерських їх голів знайдуться такі, які переконані, що Росія спить і бачить, як би їх в свою владу захопити і ними безмірно посилитися політично <...> Європа не стане вірити ніяким запевненням нашим до самого кінця і все буде дивитися на нас вороже. Важко уявити собі, до якої міри вона нас боїться. А якщо боїться, то має і ненавидіти. Нас чудово не любить Європа і ніколи не любила; ніколи не вважала вона нас за своїх, за європейців, а завжди лише за прикрих прибульців. Ось тому вона дуже любить втішати себе іноді думкою, що Росія нібито "поки безсила". І це добре, що вона так вважає», - зазначає в своїх щоденниках Федір Михайлович.

І дійсно, як оцінити ті ірраціональні дії, які спрямовані зараз проти Росії, кожне необґрунтоване звинувачення? Це страх! Страх перед величчю і духом російським. Нам не можуть пробачити ні нашу переможну історію, ні благополуччя, ні горезвісної влади, якої Росія набула завдяки своїй могутності.

«І взагалі ми так поставлені нашої європейської долею, що нам не можна перемагати в Європі, якщо б навіть ми і могли перемогти: надзвичайно невигідно і небезпечно. Так, якісь приватні, так би мовити, домашні перемоги нам вони ще можуть "пробачити", - завоювання Кавказу наприклад. Перша ж війна з Туреччиною, за часів покійного государя, і незабаром після того наш поділ із Польщею мало не справили вибуху у всій Європі. Вони  зараз "пробачили" нам, мабуть, наші недавні придбання в Середній Азії, проте, все продовжують квакати там у себе, заспокоїтися не можуть».

Однак, як все це одноманітно, і не правий той, хто скаже, що історія не повторюється. «Квакають», як зазначив Достоєвський, в Європі й до сьогодні. Ось тільки Росія ніколи не потоне в цьому болоті, скільки б не голосили у лягушатнику.