Життя, переконання і розчарування Пантелеймона Куліша

Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях. Цього року виповнилося 200 років від дня народження автора безсмертної «Чорної ради».

Протягом життя Пантелеймон Олександрович Куліш устиг проявити себе ма­ло не в усіх сферах письменницької і науково-гуманітарної діяльності. Про нього можна говорити як про поета і прозаїка, історика й етногра­фа, перекладача й мовознавця, публіциста й культурно-освітнього діяча. Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та суспільною ді­яльністю. До того ж, саме він розробив широко впроваджену в наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулі­шівку. Куліш постійно перебував у емоційно напруженому стані духовного пошуку, переживав жагучі захоплення й настільки ж сильні розчарування. Відкидаючи ілюзії моло­дості, піддавав їх нещадній критиці. Тому не дивно, що в шістдесят-сімдесят років він не визнавав на­дій та ідеалів, близьких йому у двадцяти-тридцятирічному віці.

На переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тому треба морально очиститися, щоб створити в собі Його Храм Божий. До того ж, для молодого літератора як для типового представни­ка культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" не­розривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.

Важливою сторінкою в житті П. Куліша було довголітнє знайомство та дружба з Т. Шевченком. Їх єднала любов до України, народу, мови, її минулого. Чи були вони друзями в найширшому розумінні? Хтозна. Куліш був освіченіший, зате Шевченко – талановитіший. Усе своє творче життя Куліш намагався компенсувати головою те, чого бракувало серцю. Сидів над книжками. Скрупульозний. Ретельний. В’їдливий. Шевченко – не такий. Пройдеться полум’ям по паперу, а потім візьме та й закине.

Куліш ставився до Шевченкової творчості так само, як і до всього в житті – то підносив до небес, то змішував із самісіньким брудом. Від захопленого «гук воскресної труби Архангела», «сяйво духа», «національний пророк» – до нищівного «п’яна муза, підтримана гіршими, а не кращими умами своєї батьківщини».

Ще складніше склалися Кулішеві стосунки з Марком Вовчком. Ця українська письменниця російського походження взагалі могла б, якби хотіла, відкрити чималенький музей із розбитих сердець. Смілива, прогресивна і впевнена в собі, Марія залишила глибокий слід у Кулішевому серці. Під впливом Марії він несподівано почав просторікувати про користь емансипації для жінки, про архаїчність родинних основ – аж до відвертого жорж-сандизму. Їхні стосунки були тільки платонічними, але Куліш завше хотів більшого. Узявся правити її «Народні оповідання». Авторка рішуче відкинула всі редакторські пропозиції. Куліш спаленів – та як вона сміє?! Любов і образа, хіть і ненависть довели Куліша до того, що він пустив у письменницьких колах плітку, буцім твори Марка Вовчка насправді написані її чоловіком. А вона… здавалося, навіть нічого не помітила. «Її легковажність і зрадливість загубили мене», – скаже врешті Куліш. А вона знову не помітить.

Олександра, дружина, усе це переживала важко. І здебільшого мовчки. Подружнє життя для неї поволі ставало пеклом. Спершу – арешт чоловіка за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Три місяці допитів. Після цього удару Олександра народила мертву дитину. Більше ніколи не вагітніла. Чоловік часто дорікав їй безплідністю. Влаштовував скандали. Казав, що вона перекреслила його мрію стати багатодітним батьком. Присікувався до кожної дрібниці. Із усього міг витягти привід для сварки. Олександра – економка, куховарка, покоївка, а не кохана дружина – часто не витримувала й вибігала з дому в одній сукні. Навіть посеред зими. Куліш потім картав себе, винуватив, обзивав останніми словами, божився, що це востаннє. Палко просив пробачення. То в неї. То в друзів – за те, що його благовірна – неосвічена селючка. На тлі величезного комплексу вини в Олександри почала розвиватися тяжка психічна недуг. Лише на схилі літ Куліш покинув парубкувати й нарешті помітив, що все життя коло нього була дружина.

Таким Куліш був в усьому – із вогню кидався в полум’я, од скандалів шугав до вибачень, наче жив на межі чорного з білим. Однак риси характеру Куліша не перекреслять його внеску в українську культуру. І деякі його думки звучать настільки злободенно, ніби їх висловили вчора:

«Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішалися ви з усяким язиком, а найбільш між тими, котрі повинні б вперед вести, вийшло з них таке, що ні до якого плем’я не пристануть; чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляються. Бо живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і тільки наш брат, українець, носить навиворіт свою одежу».