Марко Вовчок – «фатальна жінка» української культури з чоловічим псевдонімом

В історії людства завжди були такі жінки, життєва дорога яких була всіяна жертвами їх чарівності. Через таких закохані чоловіки сходили з розуму і зводили рахунки з життям, робили неймовірні вчинки... Навколо них самих відбувалися дивні, а іноді і страшні речі... Так, українську письменницю Марію Вілінську-Маркович, яку світ знає під псевдонімом Марко Вовчок, сучасники нарекли «чорною вдовою» - тому як «занадто багато життів погубили чари її величезних магнетичних очей...».

Померла видатна письменниця 10 серпня 1907 року. Наразі кожен українець читав її твори та захоплювався біографією цієї магнетичної жінки. Свого часу була єдиною в Україні жінкою-письменницею.

Тяжке дитинство

Марко Вовчок і її брат Дмитро писали про своє дитинство винятково в чорних барвах. Після батькової смерті мати вийшла заміж удруге – за колишнього військового. Вітчим виявився алкоголіком і картярем. До садиби тепер з'їжджалися професійні шулери, вони пиячили, грали, галасували, а ще знущалися і віддавали накази. З дому почали витікати гроші, коштовності, землі, цінності. Напившись до білої гарячки, вітчим трощив меблі в кімнатах, а тоді хапав сокиру й ганявся за Марією та її матір'ю.

Рятуючи доньку від хаосу і злиднів, мати віддала її до Харківського жіночого пансіону. У рідне Катерининське Марія більше не повернеться. А заради зустрічей із донькою мати сама мусила їздити в Харків.

Кажуть, через обставини свого дитинтва Марія почала боятися людей, стала відлюдною і мовчазною. На канікули їздила до тітки – Катерини Мордовиної – в Орел. В домі Мордовиних Марія жила як бідна родичка – за ширмою в комірчині.

Репутація «фатальної жінки»

Вілінську любили чоловіки й ненавиділи жінки. А Олена Пчілка називала Марка Вовчка «проклятою кацапкою, яка вкрала українську личину…».

Куліш називав Марію «мовчущим божеством», порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні сосни і до якого йому так і вдалося причалити. Тургєнєв називав її «нерозгаданим сфінксом». За нею зітхали Боткін, Костомаров, Некрасов і навіть Лев Толстой. Про неї мріяв і Тарас Шевченко, хоча він швидко оцінив свої шанси і сам змінив ролі, написавши історичне «Моя ж ти доне…».

Довкола 26-річної Марії Вілінської буквально роями вилися найсвітліші голови Російської імперії. У ті роки нею всерйоз захоплювалися Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Менделєєв, Некрасов, Лев Толстой, Чернишевський. Для невиліковно хворого на туберкульоз професора історії Степана Єшевського Марко Вовчок стала останнім коханням. А Іван Тургенєв не тільки перекладав її розповіді на російську, але і залишався для неї на все життя «закоханим іншому».

Таємниця псевдоніму «Марко Вовчок»

Версія виникнення псевдоніму Вілінської – прізвище її першого чоловіка Марковича. Згодом письменниця познайомилася з Пантелеймоном Кулішем, який вигадав «Марко Вовчок», поєднавши прізвище чоловіка Марії з її «вовкуватістю» у спілкуванні. Попри славетний псевдонім, який наразі знає майже кожен українець, сама письменниця люто ненавиділа це «прізвисько».

До речі, сучасники підтверджували, що у спілкуванні Марія була небалакучою, «вовчкуватою».

Найбільшу славу письменниці принесла повість «Маруся»

Найбільшу славу принесла їй повість «Маруся» – історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість була написана у 1860-х роках. Згодом отримала нагороду Французької Академії та була перекладена багатьма мовами.

Цей твір свого часу було рекомендовано для обов'язкового вивчення у французьких школах.

Кінець життя вічно молодої письменниці

Коли лікарі виявили у письменниці пухлину мозку, у її русій косі не було ані сліду сивини. Свої роки Марія доживала на Кавказі, де служив її чоловік – дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко.

Марія часто сиділа в саду, неспішно редагуючи журнал «Переводы лучших иностранных писателей». Там її і знайшли 10 серпня 1907 року – під дикими грушами. Поховали її під тими ж грушами – як вона й заповідала.