Традиційна символіка житла давніх українців

Віками склалося так, що українська хата не мислилася окремо від вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини біля неї, мальв та півників на припічку і чорнобривців та матіол у квітнику. Разом із вишитими рушниками, домотканими доріжками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату і захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему і слугувало своєрідною візиткою українців як нації у світі. На тому місці, де мала стояти хата, господарі здійснювали ряд ритуальних дійств, що відігравали головну роль у визначенні місця майбутньої садиби.

Символіка

Це символ космічного взаємозв’язку із Всесвітом, символ тепла і доброти, символ світосприймання, символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.

Житло — це певний мікрокосмос, у замкненому просторі якого проходить родинне життя.

У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізувало жіночий аспект світостворення, а також сховище мудрості, традиції, життя.

Традиційна українська хата являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій.

Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно». Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

Число «три» традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати: по вертикалі житло ділиться на три частини: призьба, стіни, дах, у житловій кімнаті, як правило, було три вікна, на фасадній стіні — три отвори /двері та два вікна/, житло найчастіше було трикамерним /сіни, хата, комора/, вікно робилося на три шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби /Українська минувшина. — С.32/.

Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв’язку обжитого простору з Всесвітом. Нижній ярус — це поєднання з матір’ю-землею, нижнім світом творення; верхній ярус житла — це зв’язок з небом, високою сферою світотворення; середній — людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи обидва сусідні. Нижній ярус — то стіни з підпіччям, лави — межа світу наземного і підземного. Верхній ярус і стеля хати — це нібито небо, а сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається і яку не сміють переступити злі духи. Елементи середнього ярусу — стіни, двері, вікна, простінки — це проміжок між ідеалізованою небесною сферою і підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі канатів спілкування людини з навколишністю, наділялися магічними властивостями оберегів житла /Данилюк А. Українська хата. — С. 18/.

Оздоблення

Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.

Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець ХІХ ст. декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст. Український настінний розпис сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема, зображення на стінах сови, барвінку, гілок з квітами, букетів. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків є фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях «квіт» — своєрідну інформацію про склад сім’ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка з зірками — чоловіків. Народжувалась дитина — домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини — малювали хрестик.

Віками склалося так, що українська хата не мислилася окремо від вишневого садка, ставка, криниці над шляхом, куща калини біля неї, мальв та півників на припічку і чорнобривців та матіол у квітнику. Разом із вишитими рушниками, домотканими доріжками та мальованими коминами, що здавна прикрашали хату і захищали її від ворожих людині сил, українське житло становило цілісну систему і слугувало своєрідною візиткою українців як нації у світі. На тому місці, де мала стояти хата, господарі здійснювали ряд ритуальних дійств, що відігравали головну роль у визначенні місця майбутньої садиби. Будували хату толокою. Господиня готувала обід, а коли приходив час, розстеляла скатертину на місці майбутньої покуті і розставляла спеціальні страви. Чарку пили один за одним по колу за ходом сонця. Завершити будівництво поспішали до заходу сонця, по закінченні ставили на східному причілку гілку. Свіжа зелена гілка — символ нового житла.

Внутрішня площа хати, її забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер’єрі відбивалися як національні, так і регіональні етнічні риси життя українців. Кожна хата являла собою завершений твір мистецтва, побудований за законами краси й досконалості. Внутрішня площа хати поділялася на робочу, обрядову і побутову. Робоча площа — це піч, мисник, ложник; обрядова — стіл на покуті; побутова — це піл або ліжко, скриня, колиска, ослони, лава. Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які містили у собі магічну та символічну інформацію.

Перед столом ставили ослін, тобто лаву на дерев’яних ніжках. Від печі до причілкової стіни на жердці зберігали побутові тканини і буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі. Найсвятіше місце в хаті — покуття.

Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун — дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу: «Дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу, після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів’я переконує: «Сказав би, та піч у хаті». Вогонь із печі вважався священим. Люди поклонялися йому, звеличували його.

Вікна

Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна — «очі» хати, що освітлюють житло, «зв’язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу».

Стіни

Комунікативну функцію зв’язку хати з навколишнім світом здійснювали поріг та стіни. З сіней були входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігалося зерно, речі, кошики, жорна. У сінях були полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко, інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу.

Призьба

Зовнішнім оберегом хати була призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції – утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю, а й мала своєрідну роль об’єднуючого начала, де збиралася родина разом.

Крім того, призьба мала символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.

А українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.

Хата моя, біла хата,

Символ тепла й доброти.

А хата Шевченка, Франка і «білий будиночок» Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.